Історіографія археологічних досліджень Запорозьких Січей

Анотація

Мета статті – узагальнити основні етапи становлення та розвитку археологічних досліджень Запорозьких Січей, виявити їхні методологічні підходи та ключові наукові здобутки та окреслити внесок окремих дослідників у формуванні сучасних уявлень про матеріальну культуру запорожців.

Методологічну основою статті є історіографічний метод – для аналізу наукових праць, присвячених дослідженню спадщини запорозького козацтва, а також хронологічний метод, який дав змогу визначити послідовність основних етапів вивчення Січей. Застосовано порівняльно-аналітичний метод для зіставлення позицій різних археологічних шкіл і дослідників, а також джерелознавчий підхід, який забезпечив критичний аналіз використаної літератури, архівних матеріалів і публікацій археологічних звітів.

Наукова новизна роботи полягає в узагальненні результатів, досягнутих у межах археологічного вивчення Запорозьких Січей та у виявленні аспектів, які залишаються недостатньо дослідженими в сучасній історіографії.

Висновки. Отже, аналіз історіографії археологічних досліджень Запорозьких Січей дає змогу простежити їхнє поступове становлення – від перших описових згадок до формування цілісної наукової традиції. Початковий період, що охоплює 18 - початок 19 ст., позначився переважно спробами осмислення феномену Січі на рівні літературних і документальних згадок. Саме тоді з’явилися перші систематизовані відомості про локалізацію козацьких центрів, що створило основу для подальших досліджень.

Друга фаза, що тривала від 1880-х рр. до Другої світової війни, стала етапом зародження власне археологічної науки про Запорожжя. Незважаючи на обмежений обсяг і несистемність розкопок, саме в цей час завдяки діяльності таких дослідників, як Д.І. Яворницький, археологія Січей отримала наукове підґрунтя й стала невід’ємною частиною історичних студій.

У післявоєнні десятиліття, приблизно з 1950-х до середини 1980-х рр., розпочався період інтенсивних і більш систематичних польових робіт. Рятівні експедиції, спричинені масштабним будівництвом гідроелектростанцій, дали змогу суттєво розширити джерельну базу. Саме тоді завдяки працям Ф.Б. Копилова, Р.О. Юри та інших дослідників було відкрито низку нових пам’яток і уточнено локалізацію окремих Січей.

Наступний етап, який охоплює другу половину 1980-х – першу половину 1990-х рр., позначився активізацією досліджень та зростанням інтересу до охорони історичної спадщини. Важливий внесок у цей час зробили А.О. Козловський, В.Є. Ільїнський та Д.Я. Телегін, чиї роботи на Хортиці, острові Байда, Кам’янській та Олешківській Січах суттєво збагатили уявлення про матеріальну культуру запорожців.

Сучасний етап, що триває від середини 1990-х рр. і до сьогодні, характеризується зміщенням акцентів у бік аналітичних досліджень, музейних і заповідних проєктів, а також узагальнення результатів попередніх археологічних кампаній. Водночас події 2023 р., коли внаслідок руйнування Каховської ГЕС відкрилися раніше затоплені території, започаткували нову хвилю інтересу до проблематики Січей і створили передумови для поновлення польових досліджень.

Таким чином, археологічна наука про Запорозькі Січі пройшла складний шлях розвитку – від поодиноких спостережень до міждисциплінарного комплексного вивчення. Її еволюція відображає не лише зростання наукової культури, а й глибоке прагнення українського суспільства осмислити та зберегти матеріальні свідчення героїчного минулого козацтва.