Закриття та перепрофілювання синагог в Україні у 1920-х рр. як інструмент радянської антирелігійної політики

Анотація

Актуальність статті зумовлена необхідністю поглибленого дослідження політики радянської влади щодо іудейських релігійних громад України в умовах нової економічної політики. Незважаючи на певну лібералізацію державно-конфесійних відносин у 1920-х рр., саме в цей період були сформовані механізми адміністративного витіснення релігійних інституцій із суспільного життя, одним із проявів яких стало закриття та перепрофілювання синагог. У зв’язку з цим особливої актуальності набуває дослідження практики реалізації антирелігійної політики на місцевому рівні, механізмів ухвалення відповідних рішень, реакції єврейських релігійних громад та способів легітимації цих процесів радянською владою.

Мета статті – дослідити політику радянської влади щодо закриття та перепрофілювання синагог в Україні у 1920-х рр., з’ясувати основні механізми реалізації цієї політики, проаналізувати взаємодію центральних і місцевих органів влади з єврейськими релігійними громадами та визначити особливості обґрунтування ліквідації культових споруд.

Наукова новизна. У статті комплексно проаналізовано адміністративно-правові механізми закриття синагог в Україні упродовж 1920-х рр. На основі широкого кола архівних документів, значна частина яких уперше вводиться до наукового обігу, висвітлено практику діяльності НКВС УСРР, ВУЦВК, окружних виконавчих комітетів і місцевих органів влади щодо вилучення культових споруд у єврейських релігійних громад. Виявлено характерні способи легітимації антирелігійної політики через посилання на культурно-освітні потреби населення, дефіцит громадських приміщень та організацію кампаній із демонстрації нібито добровільної підтримки закриття синагог з боку «трудящих».

Висновки. У процесі дослідження встановлено, що впродовж 1920-х рр. радянська влада поступово перейшла від переважного закриття так званих домових синагог до систематичного вилучення культових споруд єврейських релігійних громад. Попри тимчасове пом’якшення державно-конфесійної політики в умовах НЕПу, органи влади послідовно відмовляли віруючим у поверненні синагог навіть за наявності юридичних підстав, мотивуючи свої рішення муніципалізацією майна, нечисленністю громад або потребами культурно-освітніх установ. Доведено, що ліквідація синагог супроводжувалася активним використанням пропагандистських механізмів, покликаних представити ці рішення як прояв громадської ініціативи та суспільної необхідності. Наприкінці 1920-х рр. було сформовано адміністративну модель взаємовідносин держави з іудейськими релігійними громадами, яка стала підґрунтям для масштабного наступу на релігію у 1930-х рр.