Становлення та діяльність Української автокефальної православної церкви (1941–1944 рр.)

Анотація

Метою статті є всебічне вивчення процесу становлення, організаційного розвитку та діяльності Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) у період 1941–1944 років, зокрема аналіз умов її відновлення, ролі в духовному житті українського народу, взаємодії з іншими релігійними та політичними структурами. Методологічну основу дослідження становить застосування загальнонаукових та спеціальних історичних методів, зокрема проблемно-хронологічного, історико-порівняльного, типологічного та діахронного аналізу. Наукова новизна полягає в узагальненні досвіду функціонування УАПЦ в умовах нацистської окупації.

Висновки. Політика німецької окупаційної адміністрації щодо УАПЦ була мінливою. На початкових етапах окупації УАПЦ користувалася відносною лояльністю: дозволялося відкривати храми, проводити богослужіння українською мовою, висвячувати нових священників та єпископів, а церковна ієрархія мала змогу функціонувати без значних обмежень. Проте згодом німецька адміністрація перейшла до активної підтримки Автономної православної церкви, що супроводжувалося передачею храмів УАПЦ до юрисдикції АПЦ з метою провокування міжконфесійного протистояння.

Діячі УАПЦ, серед яких архієреї Мстислав (Скрипник) і Полікарп (Сікорський), зазнавали репресій через свою активну громадянську позицію. Численні парафії УАПЦ було закрито або знищено, оскільки окупаційна влада звинувачувала їх у співпраці з ОУН та УПА. Інструкції нацистської адміністрації руйнували традиційну церковну організацію, обмежували релігійну діяльність і чинили тиск на духовенство.

Попри репресії та численні труднощі, УАПЦ продовжувала свою діяльність, підтримуючи українське населення через богослужіння, гуманітарну допомогу, надання прихистку та допомоги нужденним. У 1942–1943 роках Церква фактично стала осередком збереження й утвердження національних ідей українського народу. Друга формація УАПЦ не лише підтвердила прагнення українців до церковної та політичної незалежності, але й сприяла збереженню автокефалії в еміграції, що мало вирішальне значення для її відродження в Україні наприкінці 1980-х років.